«Діти та військові»: високі істини суворого часу…

Київський Театр переселенця приїхав на Донеччину, щоб разом зі школярами Миколаївки та офіцерами цивільно-військового співробітництва презентувати документальну виставу в рамках проекту «Діти та військові».

Цей проект здійснюється за сприяння посольства Канади в Україні та Канадського фонду підтримки місцевих ініціатив. Автори вистави — художній керівник Театру переселенця, режисер з Німеччини Георг Жено та провідний український драматург Наталія Ворожбит. Утілення сценічної роботи в життя забезпечили режисер Алік Сарданян та військовий психолог Олексій Карачинський.

Підготовка відбувалася впродовж тижня. Акторами стали військові та старшокласники школи № 3 з Миколаївки. З цими дітьми Георг Жено познайомився ще в грудні 2014 року. Волонтери приїздили відбудовувати зруйновану через бойові дії місцеву школу, а зі школярами працювала творча група, до складу якої входив також німецький режисер. Тоді вони презентували сценічну роботу «Моя Миколаївка» зі спогадами та враженнями дітей про війну. Вистава побувала в різних містах України, навіть у Німеччині. Наразі Георг вирішив продовжити працювати з дітьми.

Головна ідея твору – встановлення мирного діалогу між місцевим населенням Донеччини та українськими військовими, аби вони не бачили ворогів один у одному. Цивільні люди повинні розуміти, з якою метою перебувають у регіоні військовослужбовці та які завдання вони тут виконують.

Вистава пройшла в Слов’янську, у платформі ініціатив «Теплиця». Сцена не була схожою на звичайні театри: окутані темрявою глядачі сиділи в центрі, актори – навкруги. Кожен з них по черзі розповідав свою історію чи враження останніх років. Театр переселенців з цією виставою вже відвідав Попасну, попереду Сєвєродонецьк та Щастя.

 Любов на відстані

Офіцер групи військово-цивільного співробітництва Руслан розповів присутнім, що в зону АТО поїхав, коли його дружина була вагітною. Плани партнерських пологів довелося змінювати. Доки кохана перебувала в пологовому залі, Руслан дуже хвилювався, ледве дочекався телефонного дзвінка від тещі. Народилася дівчинка наприкінці жовтня.  Молодий батько досі бачив доньку лише на фотографіях у телефоні.

Його інша історія – про спілкування з дітьми з Центру соціально-психологічної реабілітації дітей. До малечі, яка зазнала чимало лиха в себе вдома, приїхали військові. Вони привезли подарунки та набори для творчості. Сіли разом вирізати сніжинки та листівки для солдатів на передовій. Разом із Русланом почала майструвати семирічна Вероніка. Український офіцер вирішив зробити особливий подарунок дитині, але по кишенях знайшов лише ручку та вишитий бісером тризуб. Цей тризуб став для Вероніки справжнім оберегом.

Військовий став старшим братом

Старшокласниця Вікторія ніколи не спілкувалася з військовими, відчуваючи певне побоювання. Потім познайомилася з одним хлопцем у однострої ближче, той виявився нормальною людиною, почали товаришувати. Одного разу він спитав у дівчини про її політичні погляди. Віка відрізала грубо та різко: «А може, тобі ще ключі від квартири віддати?». Думала, після цього закінчиться їхня дружба. Проте вони продовжили спілкування навіть після того, як військовий поїхав з Миколаївки. Поруч зі школою розташований військовий полігон. Спочатку, згадує старшокласниця, про проведення навчань місцевих мешканців попереджали заздалегідь, а потім перестали. Коли дівчина обурювалася з цього приводу, її знайомий завжди заспокоював. Мовляв, раптом щось, він перший приїде захистити її…

«Саме такими мають бути стосунки між старшим братом та молодшою сестрою, така ж турбота та опіка», — упевнена дівчина-підліток. Вікторія ніколи не казала про це військовому в очі, а тепер хоче про все, що на душі, відверто йому розповісти.

Півгодини тривали вічність

Тендітна дівчина з тремтінням в голосі згадує жахливі часи, коли в Миколаївці точилися запеклі бої. Вона до останнього не хотіла кидати рідне місто, але згодом разом із батьками поїхала до спокійного Бердянська. Удома залишилися дідусь та бабуся, родина постійно передивлялася новини про ситуацію на Донеччині. Отже, відпочинком назвати тодішнє перебування на морі було не можливо. Однієї миті стало відомо, що снаряди влучили в їхній будинок. Мати дівчинки відразу почала телефонувати старим, але не було зв’язку. Поки рідні вийшли на лінію, минуло півгодини – жахливі 30 хвилин очікування та переживань, чи залишилися неушкодженими та живими бабуся з дідусем. Ці півгодини для дівчини здалися вічністю…

Інший актор розповідає свою історію. Його батьки з Лиману вирішили поїхати до Миколаївки разом з водієм хлібовозки. Але автівка потрапила під обстріл снайпера. Кулі свистіли попереду машини, вимагаючи  зупинитися. Хлібовозка була змушена повернутися. Мати залишилася в Лимані, а батько знову поїхав до Миколаївки. За ті дві години, доки він був у дорозі, син пережив чимало хвилювань. Офіцер CIMIC, який сидів поруч на виставі, пояснив юнакові, що снайпер завжди влучає в націлений об’єкт. Така його поведінка була обумовлена необхідністю попередити людей про небезпеку, мінне поле тощо. До того ж, бойовики нерідко користуються вантажівками для транспортування зброї. Хто сидів за кермом хлібовозки і що саме там було, снайпер не знав, — отже, діяв на випередження. «Краще скоїти менше зло, щоб попередити велике», — зазначив військовий.

Найстрашніше на війні — втрачати друзів

Тетяна з самого дитинства мріяла вдягнути військову форму. Для музичної династії це здавалося дуже несподіваним рішенням. Тому дівчина, яка багато років вивчала музичну справу, потайки поїхала вступати до військового навчального закладу. Самотужки, приховуючи від рідних, сплачувала за навчання. Про отриману донькою професію батьки дізналися лише під час урочистого отримання нею звання лейтенанта. Коли поїхала в зону АТО, мати через хвилювання зазнала проблем зі здоров’ям…

На той час на Донеччині вже воювали її кращі друзі. Тетяна була єдиною дівчиною в своєму дворі — решта хлопці, які й виховували її по-своєму. Двоє бойових друзів загинули.  Їхні тіла молода жінка збирала по частинах, забувши про власну безпеку. Два кремезних воїни помістилися в два пакети… Їх вона відвезла рідним загиблих.  Спілкування з матерями, які втратили синів, було найстрашнішим для Тетяни.

«Можна звикнути до пострілів, перестати боятися пролітаючих поруч снарядів, — каже скрізь сльози жінка в формі. – Звикнути до смерті близьких не можна ніколи».

Ольга НІКУЛІНА